Продовжуючи нашу щотижневу рубрику про історії повномасштабної війни, хочемо розповісти про непростий життєвий шлях однієї подружньої пари з міста – героя Харкова, якій вдалося врятувати своє життя, тікаючи під щільними обстрілами окупантів.
Пані Ірині тяжко згадувати про пережите. Минуло більше пів року, а рана на серці все ще болить, болить за нашу рідну неньку – Україну та рідне місто.
Сьогодні разом зі своїм чоловіком Анатолієм вони завітали до Центру видачі гуманітарної допомоги Хмельницької обласної ради, аби отримати трохи речей першої необхідності. Кажуть, що думка покинути домівку прийшла лише в критичній ситуації, коли у дворі своєї багатоповерхівки побачили танк, дуло якого було направлено на їхню домівку. За кілька днів до того у районі зникли всі комунікації: воду добували, розтоплюючи сніг, світло пропало майже одразу, а за ним і газ.
Готувати їсти на вулиці ставало все небезпечніше, стіни багатоповерхівки більше не дарували відчуття спокою й не змогли б врятувати від смерті. Щоденні обстріли продовжувались, страх втратити близьких був просто жахливий. Було не просто страшно… Люди гинули на вулицях, у себе вдома, на зупинках громадського транспорту.
«Одної ночі було особливо лячно. І навіть не від обстрілів. До них вже звикли. Десь о 2 чи 3 ночі в під`їзді їхнього багатоквартирного дому почулись дивні звуки – крики, стукіт по вхідних дверях з проханням вийти – люди були настільки налякані, що не могли навіть поворухнутись. Так і прочекали всю ніч сидячі біля дверей, прислухаючись до кожного шороху», – розповідає подружжя.
У розмові пані Ірина зазначила, що будучи психологом за освітою розуміла, що треба мислити швидко та раціонально, адже продукти в місті закінчились швидко та й виживати у холодних будинках взимку без вікон стало просто неможливо. І моральний стан був справді не з кращих… Гріла лише віра у наших захисників та перемогу України.
Тому, нашвидкоруч зібравши мінімум необхідних речей, подружжя вирушило на залізничний вокзал. А там їх чекав евакуаційний потяг, сповнений стурбованих загрозою харківчан.
Прибувши до Хмельницького, вони вперше за декілька місяців відчули полегшення. Тут їх чекали знайомі.
На завершення розмови вони сказали:”Разом з цією війною у душі кожного українця з`явилася величезна прірва, яка вже ніколи не загоється. Через неї виходить біль за наших рідних та близьких, наших мужніх героїв, які поклали своє життя, заради нашого майбутнього, за наших дітей – цвіт нації, який вбивають кляті окупанти“.
Така вона, душа кожного українця – понівечена… Але до останнього подиху вона буде боротись за те, чому немає ціни – за Перемогу України!