Героїня сьогоднішнього інтерв’ю Світлана Миколаївна родом з невеликого селища Кардашинка, що на Херсонщині. З перших днів війни область взяла на себе чи не найбільший удар й досі потерпає від щоденних терористичних дій російських окупантів.
24 лютого одразу зрозуміла –почалось щось страшне. Перші дні мешканці населеного пункту, як і всі українці, не розуміли, що відбувається і як правильно діяти у цій ситуації.
Майже з перших днів війни через населений пункт окупанти почали доставляти військову техніку. Дороги населеного пункту стали у прямому значенні стали шляхом для тисяч цивільних людей Херсонщини.
Через кілька днів у селі пропало світло, місцеві комунікації зокрема вода була централізована – колодязі рятували людей від зневоднення. Городи стали чи не єдиним місцем, де люди могли отримати хоч якісь продукти харчування, товари в магазинах зникли з полиць. Замість наших українських товарів, росіяни почали завозити свої. Але, як каже жінка, навіть у часи окупації у селі потайки можна було розрахуватись гривнями, віра більшості людей у перемогу рятувала та давала сили жити далі.
Про полон жінці говорити тяжко. Коли російські військові почали забирати людей, як вони казали «на підвал» у місцевий оздоровчий пансіонат, що на околиці села, стало по-справжньому страшно.
Жителів почали виловлювати просто на вулиці. Далі все банально просто – мішок на голову та погрози вбити. Жінка розповідає, що одного дня окупанти зловили її на вулиці та забрали з собою через те, що переплутали її з чоловіком, адже вона зараз носить коротку зачіску. Вона знала хто вони й куди її везуть. Каже, що у той момент страху вже не було. Вона чітко усвідомлювала – більшість звідти живими не повертаються. Далі перебіг подій зрозумілий всім: щоденні допити, знущання та приниження.
«Нас помістили у холодне підвальне приміщення. Було десь чоловік 40. Чоловікам дісталось більше, жінок вони особливо не чіпали. Лише питали хто, звідки та чи є родичі. Так продовжувалось тиждень. Спали майже на підлозі, рашисти дали лише якісь матраци. Про їжу говорити не потрібно», – розповідає пані Світлана.
Дивом для неї стало те, що за тиждень її просто відпустили. Посадили в машину, лишили в центрі села та сказали – йди! Каже, що після полону розуміла, що лишатись у населеному пункті більше неможливо. Другого шансу не буде…
Багато односельчан вже ніколи не побачать своїх рідних та близьких, а старе приміщення санаторію стало страшною братською могилою для закатованих та жорстоко вбитих мирних людей.
Рятуючи свого хворого літнього батька, жінка зібрала всю волю в кулак. Речей не брали ніяких, адже місця в машині катастрофічно не вистачало. Лише найцінніше. Тепер, за словами жінки, їхнім майном, як й інших односельчан «опікуються» російські мародери. Гребуть все, що попадає на очі.
Дорога була складною, кілометрові черги, постійні обстріли – було просто по-людськи страшно за життя, за рідних. Жінка приїхала на Хмельниччину у серпні. Про місто розповідає тепло та дякує за допомогу та підтримку місцевим.
Від такого важко оговтатись та повернутись до нормального життя. Та пані Світлана – справді сильна духом жінка. Навіть у полоні вона весь час думала про наших захисників, перемогу України та щасливе мирне небо над нею. Волю та міць українського народу – не зламати!
